Прочитав маленьке ессе про чоловіків і написав власне бачення.

Почуття застигли. Вони приховані, намертво забетоновані на дні глибокого колодязя. Вони немов маленький струмок все тихше дзюркотять під непідємною вагою.

Спустошення диким шквалом зірвало листя емоцій з обличчя. Тепер світ голий і прозорий. Сірий та без напівтонів. Голий, як макет з оксалом замість посмішки.

І хоч ззовні гранітна шліфована стіна, та за нею пустка - чорна діра, що затягує, а ти все борсаєшся з застиглим у вустах криком. Гарячково намагаєшся , заповнити пустоту всередині чимось ззовні, та коли не виходить починаєш сіяти її навколо. Туга приходить хвилями, і як ножем ятрить рани, ріже по живому, розриває на маленькі шматочки. Так втрачаєш розум. Та все одно працюєш, немов, механізм без цілі. Шурхотиш собі монотонно шестернями, як робот Воллі. І з часом допомагає. Поступово смертельний хрип загнаного коня, стає важким диханням. А колись зявиться сила знову стати на ноги.